Років 20 тому мені до
рук потрапила невеличка книжечка «
Навпростець по землі», вразили мене вірші, а потім я познайомилася і з самим
поетом.9 травня Володимир Іванович
прийшов привітати мого батька. Розговорились,
попросили, щоб прочитав свої
вірші.Мені сподобалось,що поет великий
майстер слова не тільки в написанні, а й у читанні віршів. З тих пір В.І. став частим гостем нашої школи.
Виступати перед учнями любив і вмів. Вчив дітей любити Україну, шанувати свій
народ, пишатись ним, вчив любити рідну мову і дуже переймався тим, що не часто
почуєш в українському місті Дніпродзержинську
рідну мову. Був людиною ,близькою
мені по духу, мені його не вистачає.
Над усе він любив Україну і маму. І у своїй другій збірці,
яка мала назву «Батькове поле» (1981) і
була наповнена роздумами про сучасника, про його місце в житті, його турботи і
прагнення,-- все ж про Україну і маму.
Живи хоча у Бога за порогом,
Купайся в злоті, та настане мить,
Коли насниться степова дорога
І коло серця млосно защемить.
Насниться хата, як лебідка біла.
Матуся сива, сива у дворі.
Зоря над гаєм розпростерла крила,
І стелять дим солодкий димарі.
Яка краса! Радієш,
мов дитина,
Душею молодієш і лицем,
І чуєш, пахне, пахне Україна
Пшеницею, любистком, чебрецем.
( к. на усіх материках у світі…)
А у 1990 році вийшла збірка « Корінь мого роду» .Поет заглиблюється в історичне минуле свого
народу, згадує війну Другу світову, себе, малого хлопчика, як він «Вітчизни
виконував наказ—гнав коней з України на Кавказ».
Був я малим, немов курча,цибатим,
Не діставав ногою
стремена.
« ми не тікали, -пише він далі,- не спасали шкури, ми
рятували те, що нажили».
Доля і влада не жалували
Володимира Івановича. І багато творів його болісні, в них туга б’є з
кожного рядка, в них переважає скорботний ліризм. І це зрозуміло, бо нелегка
була доля і у всього народу
українського. Але тема Батьківщини, рідної України переважає.
Бвтьківщино, лагідна і строга,
Моя доле,
Два моїх крила, ти мене поставила на ноги, сином зватись
право надала.
Під твоїм—одним у
світі небом
Кожен день мій високо встає.
Щастя мені більшого не треба,
Окрім того, що ти в мене є.
( к. розкутий небом і любов’ю мами…)
***
Десь у горах вростає у небо ялина,
Десь у воду верба забрела на ставу.
Сню тобою з
дитинства, моя Україно,
Доки є ти на світі—живу.
У твою голубінь повела мене мати,
Показала сплетіння стежок і доріг.
Ти для мене уся починаєшся з хати,
Де я вперше ступив за поріг.
Не забуду тебе, ні на що не зміняю,
Бо, повір, ти у мене , як сонце, одна.
Манить завжди мене за
твої небокраї
У серпанку, в
росі долина.
Я іду крізь сади,
Де цвіте «семиренка»,
через луг,
Де тремтять у воді
комиші.
Сіє зорі незгасні
безсмертний Шевченко
У криницю моєї душі.
Чорний камінь я в неї
ніколи не кину.
Хай вона колисає
блакить степову.
Сню тобою з
дитинства,
Моя Україно,
Доки є ти на
світі—живу.
Де без дна чорнозему чорна глибочінЬ.
Для поета мама і Україна—два рівних крила, дві любові, два
серця,що б’ються в унісон. Любив маму малим хлопчиком, любив і тоді, коли став
батьком сам, коли поїхав з рідкого дому і не міг маму часто бачити, любив ,
коли мами не стало. З тугою і болем ллються слова «Мамо,над тобою- небо й
полини…»
****
Мамо, над тобою—небо й полини,
Ти уже не прийдеш з тої далини,
Де лиш порожнеча—не
майне і тінь,
Де без дна чорнозему чорна глибочінь.
Поїзди не ходять. Не ідуть листи,
Але ти зі мною, в моїм серці ти.
На усіх дорогах в
усіх краях
Будеш ти зі мною, доки буду я.
Я завжди пишатимусь, як громадянин,
що я син твій мамо,
України син,що твоєю мовою говорю, пишу,
теплу твою родимку на щоці ношу.
( к. біленька хата..)
Портрет мами
Сідаю ЗА ВІРШІ ДО
СТОЛУ,
І ИТИША ЗІ МНОЮ СІДА.
З ПОРТРЕТА, НЕНАЧЕ З ПРЕСТОЛУ,
МАТУСЯ МОЯ ПОГЛЯДА.
ЯКА ВОНА В МЕНЕ
КРАСИВА!
КРАСУ НЕ ПРИБИЛИ
ЛІТА,
ЇЙ ЗОРІ ПОСРІБЛЮЮТЬ
КРИЛА,
ОТАМ , У БЛАКИТНІМ
РАЮ,
ЗА ТЕ, ЩО НЕХИТРО
ЛЮБИЛА
ЛЮДЕЙ, ЗА ТЕ, ЩО
ДОРОГУ МОЮ
В КРАЇНУ, З ІМ’ЯМ УКРАЇНА,
ЯК ДОЛЮ , ПРОСЛАЛА ДО
НІГ.
ВИСОКЕ ЗВАННЯ ЇЇ СИНА
Я, ДЕ Б НЕ СКИТАВСЯ , БЕРІГ.
СІДАЮ ДО СТОЛУ. НАТХНЕННЯ.
ТВОРИТИ ПОКЛИКАЛА
МИТЬ.
А ДОМА КАЛИНА ЗЕЛЕНА
НА ЦВИНТАРІ СУМНО СТОЇТЬ,
І СТЕП ПРИАЗОВСЬКИЙ , БЕЗКРАЇЙ
У МРЕВІ ПЛИВЕ
НАВСЕБІК,
І МАМА МОЯ СПОЧИВАЄ,
КРАСИВА І МУДРА
ПОВІК.
( к. не кожен, хто
народжений, людина…)
Я ДО НАШОЇ ХАТИ[i] НАТОМЛЕНО ЙДУ.
З ПОЛУСТАНКУ МІЙ
ПОТЯГ У ДАЛЕЧ ПОЛИНУВ.
Бачу—мамина хустка біліє в саду.
Придивився—не хустка- червона калина.
Наче мамині очі у
хати вікно.
Сад матусиним словом мені промовляє.
Я не звикну ніяк , що
матуся давно
Край села у високій траві спочиває.
Я не звикну ніяк, що вона до воріт
Не спішить із
городу мене зустрічати.
Спорожнів без матусі мені білий світ,
І чужою стає наша
затишна хата.
Не мені вже зозуля
майбутнє кує
За рікою судьби в голубій оболоні.
Кожен з нас безпритульним душею стає,
Коли мамине серце
навік захолоне.
Я стою у дворі.
Небокрай відгорів,
теплий вечір у тишу закутав калину.
Люди добрі мої, бережіть матерів,
Як себе бережіть, як свою Україну .
Дуже болить поету, що в місті, в якому він прожив все своє свідоме життя не часто почуєш рідну мову, не часто вона лине с уст дітей і молоді. У вірші, який присвятив своєму другові Борису Антоненку- Давидовичу ллються тугою слова:
Зникає мова, звичаї
зникають,
Їх на смітник
перевертень гребе.
У ріднім краї рідний край шукаю,
В своїм народі свій
народ шукаю,
В самім собі шукаю я
себе.
Шукаю день, розшукую ночами.
Я наче вдома і неначе –десь…
Вкраїнське слово, колискову мами,
Як хліб насущний , дайте мені десь!
( КУЦЕНИК—МОЖЕШ ВСІ МОВИ НА СВІТІ…) Вчитель:
Як самотність душу обступала, як туга не давала
бачити білий світ, народжувались вірші, в яких поет задумувався над
долею України:
Чи ти вибила ложку у мстивого бога,
А чи долю твою вся земля прокляла,
що сумним бур’яном
заростають дороги,
Що й сама ти від себе
в минуле пішла….
Твоя мова і пісня синам лише сняться.
Сипле сніг їм у душі бездушна зима.
Є заводи і шахти , є нові залізниці,
Є усе, а тебе, Україно, нема.
( к. перед тим, як лягти у мовчання глибоке…)
Поети –пророки, вони
бачать наперед. Бачив наперед і Володимир Іванович, бачив і вірив в те, що українці- велика,
древня нація, нікому не вдасться знищити нас,
заставити забути своїх предків, тих, хто боровся за волю України, і у
вірші « Ми –українці» він говорить:
Ми –українці- нація
Тараса.
Ми –Сагайдачні і Кармелюки.
Коли з’явились-невідомо часу.
Ми древні, як земля і як віки.
Нас мордували, нас вели на плахи.
Немало потекло кривавих рік.
Хотіли за полячити нас ляхи,
А росіяни зрусити навік.
Та все даремно. Знову ми і знову
Всміхались долі в зоряне вікно.
Залишились і ми, і наша мова,
Настояна на сонці, як вино.
Ця мова може світ зачарувати.
В ній все—і грім, і шерехи гаїв.
У неї, мабуть вчилися
співати
Не тільки наші- курські
солов’ї.
( к. брати- українці!
Щомиті, щоднини…)
До нас у гості завітав С.
Злючий—поет, у наш буремний
час—волонтер, друг і товариш В. І. Сіренка
Шановний, Сергію Дмитровичу, запрошуємо до слова.
Вчитель:
Пішов у вічність поет, мислитель, борець за волю і незалежність України, член Національної спілки письменників України,
лауреат літературної премії «Благовіст»,
кавалер ордена « За заслуги», людина, ім’я якої занесене в Міжнародний
біографічний довідник для бібліотек
світу і королівської сім’ї. Пішов у вічність, а нам залишив заповіт—любити і берегти свою країну-
Україну.
Якщо ти любиш Україну
І почуття твоє міцне,тебе в лиху до сліз годину
Усе, крім смерті, обмине.
Ти рідну пісню не
забудеш,
Стежок на материн поріг.
У тебе хліб насущний буде
І друзів сто , і сто
доріг.
На світі різні є країни,
Такі ї землі—просто рай.
Але своєї України,
Де б ти не був, не забувай.
Вона найкраща,
найрідніша,
Від діда- прадіда земля.
Тут навіть небо, навіть тиша
До тебе людськи
промовля.
Тут легко навіть помирати,
тут забуваєш втому й
біль.
Вона тобі – кохана й мати,
Води ковток, і хліб, і сіль.
Плати їй вірністю своєю.
Як є образи—потуши.
Не лицемір ніколи з нею,
Не славослов їй, не бреши.
Як налетить вороння
чорне,
Підстав їй серце і плече.
Вона тоді тебе пригорне
І рідним сином нарече.
А в час, коли тобі востаннє
В зіниці небо упаде,
Вона тебе в своє мовчання,
Як у колиску покладе.
( звучить пісня на фоні слайдів)
Немає коментарів:
Дописати коментар